Зазвичай, я боюсь зловживати певними словами. Та що поробиш, коли так багато думати. Думати, гадати, вигадувати, вишпортувати з свого складу думок якісь потаємні слова, які настільки часто крутяться в голові, що потім не хочеш ними зловживати. Навіщо це потрібне тобі? Та хіба я знаю, просто є певні речі, яких не оминути, не викинути і не знищити в собі. Бо це було б дуже не чесно.
Колись я зустрічалась з дуже хорошим хлопцем. Він був з тих, кого кидають за їхню надзвичайну хорошість, що власне потім і сталося. Та зараз не про це, а про цибулю. З тим хлопцем я розійшлась давно, а от кожного разу згадую його, коли цибулю ріжу. Ні, не плачу і не кривлюся. Коли ми жили разом, то нарізати цибулю - було суто чоловічою справою, я ж бо могла тільки все підготувати. Почистити і розрізати навпіл. Я і зараз так роблю. Проте найважливіше таки попереду. У цибулі з одного боку є такий собі хвостик, місце, звідки проростає зелень. І от мій колишній завжди тримав цибулю за той хвостик і вправно нарізав цибулину на дрібні шматочки. Це коли той хвостик був. Але зазвичай, цибулю чистила я і вважала той хвостик непотрібним. І коли вправні чоловічі руки не могли знайти в цибулині хвостика, то я отримувала за це догану. Ну що поробиш, але я кожного разу обрізала ті кляті хвости!, бо забувала, що вони аж такі зручні.
"Настюш, ну я ж просив тебе не обрізати хвостики, тепер як я триматиму цибулю?" А й справді, як?
В мені ніколи небуло хвостика правильності, за який можна було б триматись. Це смішно, але ж бо у деталях ховаються усі очевидні речі. Я як цибуля без хвостика.
Ми розійшлись. Пройшли роки. А я й надалі відрізаю цибулинам хвости. І кожного разу думаю "ой! То ж не треба було!" А потім заспокоюю себе, що не обовязково бути ідеальною і тепер вже не так важливо, що я обрізала, а що ні. Та колись у цьому був сенс. А тепер я лише усміхаюсь, кожного разу, як ріжу цибулю.
